ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ЛІТЕРАТОРІВ ТА КНИГИ

Гомер - письменник, що не писав. Гомер давно вважається найвидатнішим письменником усіх часів, хоча він не написав жодного рядка. Усі свої твори Гомер тримав у пам'яті з тої простої причини, що не вмів ні читати, ні писати.

1727 року Вольтер перебував у Англії, громадськість якої була налаштована проти Франції. Одного разу, коли він прогулювався по Лондону, письменника оточила юрба. Залунали вигуки:
«Вбити його! Смерть французам!»
Вольтер не розгубився і, звертаючись до натовпу, мовив:
- Ви хочете мене вбити за те, що я француз! Та хіба я вже не досить покараний тим, що не англієць?..
Почулися оплески. Письменник спокійно пішов далі.

Данте Аліг'єрі, підсумовуючи свої міркування щодо мети та умов письменницької праці, висловив таку думку: «Ніжачись на перині м'якій, слави собі аж ніяк не здобудеш». І тим самим проголосив свою прихильність до аскетизму, дисципліни творчості, повсяк-денної виснажливої праці. Кілька століть по ньому більшість його творчих нащадків дотримувались таких же поглядів.

Жюль Верн протягом двадцяти п'яти років написав п'ятдесят пригодницьких романів, герої яких долали відстані між континентами, відкривали нові землі, блукали, мандрували, плавали, в той час, як сам автор роками не виїздив із рідного міста й половину з тих двадцяти п'яти років провів у своєму кабінеті.

Гюстава Флобера, відмовився від усіх принад життя, зачинився в маєтку Круассе й просиджував аж до темряви за своїм письмовим столом, багато разів переписуючи розділи роману «Мадам Боварі».
«Проваджу прикре життя, позбавлене всіх радощів,— скаржився він в одному з листів,— і мене підтримує тільки моя несамовита затятість, часом вона плаче від безсилля, але не здається. Я люблю мою роботу любов'ю нестямною і дикою, як аскет, волосяниця роздирає моє тіло».

Справжнім «рабом мистецтва» був і його земляк Оноре де Бальзак. Працюючи над «Людською комедією», він забував про все на світі. Безсонні ночі, які, він присвятив роботі над творами, виснажували його сили, відбирали роки життя, але він, не звертаючи на це уваги, працював і працював, збуджуючи себе небезпечним для його здоров'я напоєм — кавою.
Хтось з його сучасників не без іронії сказав: «Натхнення Бальзака дорівнює п'ятдесяти тисячам чашок кави».
Cвоєрідним «допінгом творчості» кава була й для Дені Дідро, і для Жан-Жака Руссо, і для Фрідріха Шіллера.

У російському відділі імператорської бібліотеки І. Крилов тривалий час працював сам. Згодом, за рекомендацією книголюба Смирдіна, йому допомагав писар Іван Бистров. Новий помічник побоювався, чи ж справиться.
- Книжки не вовки, не загризуть, а... цілком проковтнуть! - усміхнувся байкар.

Господар будинку, в якому наймав квартиру І. Крилов, склав контракт і приніс видатному байкареві на підпис. Там, між іншим, зазначалося: якщо з вини квартиранта будинок згорить, той зобов'язується сплатити шістдесят тисяч карбованців. Крилов підписав папір, тільки додав ще два нулі.
- Візьміть, - мовив він, повертаючи контракт господареві.
- Я згоден з усіма пунктами. Але для того, щоб ви були цілком забезпечені, я збільшив суму до шести мільйонів. Для вас буде добре, а мені однаково платити нічим.

Генріха Гейне, коли він був тяжко хворий, відвідав у шпиталі один із його друзів. Санітарки саме переносили пацієнта на чисте ліжко.
- Як ся маєш, як почуваєшся? - турботливо запитав друг.
- Як бачиш, не втрачаючи почуття гумору, відповів поет, - жінки все ще носять мене на руках.

Майбутній поет Шандор Петефі 16-літнім підлітком вирушив у мандри по країні. Він був актором мандрівної трупи, писав вipшi. Часто голодний i не завжди тепло зодягнутий. Один із його друзів так описував свою першу зустріч з поетом:
- 3вiдкіля ви? — запитав незнайомий.
- 3-за власної спини,— тремтячи від холоду, різко обірвав Петефі.
- А тепер куди?
- Вперед, за власним носом, i дайте мені нарешті дорогу! — вигукнув він.

Одного разу Шандор Петефі попросився заночувати в монастирі. Монах привів його до комірчини, вказав на купу соломи в кутку, запитав для годиться прізвище i пішов.
Прокинувся Петефі від того, що хтось світить йому в очі ліхтарем, в якому горіла свічка. Це був абат монастиря.
— Чи не той ти Петефі, пicнi якого співає вся Угорщина? — запитав він юнака.
— Я Петефі,— злякано відпoвiв юнак, боячись, що його можуть вигнати. Про те, що його пісні співає народ, він не знав.
Священик звелів принести доброго вина i вечерю. Петефі до ранку читав абатові i монахам свої віршi. Йому дали грошей на дорогу, i він з легким серцем пішов до столиці.

Коли Пушкін вечеряв зі своїми друзями у ресторані, до нього підійшов знайомий граф і, побачивши щедрий стіл, сказав:
- Мені здається, у Вас багато грошей?
- Так, - відповів Пушкін, - я набагато заможніший від Вас, бо Ваш прибуток йде лише з одного маєтку, а в мене їх 36.
- Як це? - здивувався граф.
- А дуже просто: це літери російського алфавіту.

Сучасників Бальзака дивувала надзвичайна його працездатність. Він продовжував "шліфувати" свої твори навіть після набору.
Якось Бальзак признався своєму колезі письменникові Віктору Гюго:
- Знаєте, мені потрібно було десять років, аби зрозуміти, що я не вмію писати.
- Тоді чому ж ви не обрали іншої професії? - запитав Гюго.
- На жаль, було пізно. На цей час я вже став відомим письменником.

Бальзак був непрактичною людиною. Його обманювали видавці, спритні пройдисвіти втягували в сумнівні операції, обіцяючи великі прибутки. В результаті, як правило, замість прибутків Бальзак втрачав гроші, які вкладав у чергову операцію. І тільки почуття гумору рятувало його від горя і відчаю
Так, коли якийсь дуелянт розповідав у присутності Бальзака, що під час поєдинку його врятувало тільки те, що шпага супротивника наткнулась на дрібну монету в його нагрудній кишені, Бальзак сміючись зауважив:
- Якби я був на вашому місці, я б не врятувався!

Бібліотеки в стародавньому світі називались красиво "Аптека душі", або "Притулок мудрості" 

У минулому цінні книги зберігались у монастирях, їх приковували довжелезними ланцюгами до столів та полиць 

Забудькуваті читачі були у всі часи. В 1975 році в одну з англійських біблотек повернули книгу, яку читачка тримала 43 роки 

У великому репертуарі Кропивницького особливе місце посідала роль куркуля Бичка з п'єси "Глитай, або павук". За цю роль артист не раз мав неприємності з боку експансивних глядачів. Один із них, наприклад, серед вистави вигукнув: "Бий його, бузувіра!". А якийсь нервовий чоловік в антракті побіг за куліси шукати "паскуду"... 

Московський лікар Беркут у своїх спогадах розповідав, як Гоголь радив одному знайомому спробувати сили в літературі. 
- Необхідні вправи, звичка, треба набити руку. Візьми собі за правило писати щодня протягом двох-трьох годин. 
- Та що писати, коли в голову нічого не лізе? 
- Отак і пиши: "Нічого в голову не лізе". Завтра що-небудь знову додаси і так далі. Наб'єш руку і будеш письменником. Так і я робив. 

Своїм солдатським "георгієм" Садовський по праву пишався і часто розповідав історію цього ордена.
- Не аби який хрест, а солдатський, в бою завойований! - казав він. 
- Було то під Шипкою. Хоч з "вольноопределяющихся", а солдат (не діло себе хвалити, а скажу) вийшов з мене справжній. У бою з рук здоровенного турка прапор вирвав. Що то подіялось! З усіх боків кинулись на мене турки кляті. Стрілянина знялась страшенна! Не знаю, не відаю, як до своїх добрався. А прапор таки доніс. Так я став георгієвським кавалером. 

Славнозвісний Ганс-Крістіан Андерсен був відомий тим, що ніколи не дбав про свій одяг. Його старий потертий плащ добре знав увесь Копенгаген. Одного разу якийсь чоловік зачепив Андерсена на вулиці й в'їдливо запитав: 
- Оцей злиденний предмет на вашій голові називається капелюхом? 
- Андерсен спокійно відповів: 
- А оцей злиденний предмет під вашим капелюхом називається головою?

Марк Твен одержав анонімного листа, в якому було одне слово "Свиня".
Наступного дня у своїй газеті він умістив відповідь: 
"Звичайно я одержую листи без підпису. 
Вчора я вперше одержав підпис без листа" 

Якось викладач ліцею, де вчився Пушкін, викликав його до дошки і запропонував розв'язати алгебраїчну задачу. Пушкін довго переступав з ноги на ногу й писав якісь формули. 
- Що ж вийшло? Чому дорівнює х? - спитав викладач. 
- Нулю, - посміхаючись, відказав Пушкін. 
- У вас, Пушкін, у моєму класі все кінчається нулем. Сідайте на своє місце й пишіть вірші. 

Дюма-батько влаштовував прийом. Серед запрошених були люди різних соціальних прошарків. Але саме поділу людей на ранги не терпів письменник. Ось чому біля гардеробу він наказав повісити табличку: "Просимо разом з одягом і головними уборами залишати тут свої звання і титули".